Трохи більше трьох років знадобилося українській революції для того, щоб пройти шлях від гасла про «просту і зрозумілу» дев’яти податкову систему до загального декларування доходів, як необхідної умови існування справедливого та ефективного оподаткування. Дійсно, навіть побіжний перегляд законодавчих ініціатив уряду у сфері фінансів останнього року викликає стійке відчуття дежавю з ініціативами Міндоходів 2013 року. Однак почуття це  оманливе. Йдеться про ще одну яскраву й очевидну ілюстрацію непорушного закону всіх революцій – будь-яка успішна революція, в основі якої (повністю або частково) лежить надмірний податковий тягар, після своєї перемоги завжди призводить тільки до збільшення оподаткування! У XVII столітті досить невинні претензії короля Англії на право стягувати додаткові мита обернулися після втрати голови Карлом I на ешафоті більше ніж двомастами податками, введеними абсолютною владою протекторату Кромвеля. Століттям пізніше революція у США, викликана введенням у колонії цукрового акцизу і нешкідливого гербового збору, привела до становлення чіткої системи федеральних акцизів та інших зборів, що стягуються на території США урядом. Скасування податків на початку Великої французької революції стало утопією, від якої швидко відмовилися, запровадивши нові платежі. Це тільки найяскравіші історичні приклади, список яких поповнився і подіями з новітньої історії України. Наївно було б думати в лютому 2014-го, що українська революція здатна втілити в життя міф про просту і легку податкову систему. Адже постійне ускладнення оподаткування – це не просто модний світовий тренд. Складністю й обтяжливими процедурами податкові системи рефлексують на економічні відносини, що розвиваються, часом навіть не встигаючи за останніми. Скажімо більше, в сучасних умовах фігурація оподаткування є єдиним способом забезпечення його справедливості. Серед фахівців це питання не викликає сумніву, що, втім, не заважає політиканам і активістам спекулювати ілюзією для досягнення своїх меркантильних цілей. Саме вони підігрівають і розвивають наївну і нехитру віру необізнаних в казку про прості і низькі податки, породжуючи запит суспільства (переважно неосвіченої його частини) на те, що американці називають «tax cuts», коли хочуть звільнити від податків багатих, «захищаючи» права бідних. Таким чином, повернення постреволюційного уряду до ідеї загального декларування цілком закономірне. А законодавча норма, що встановлює правило про те, що декларації повинні подавати всі або майже всі (крім пенсіонерів і тих, хто отримує доходи тільки за одним місцем роботи), справедлива, обґрунтована і необхідна. Чому? Давайте розберемося.

Податкові аргументи Почнемо з недоліків загального декларування. Інститут без сумніву обтяжує платника податків додатковими обов'язками з обліку та обчислення свого доходу і власне декларування, тобто щорічної подачі декларації податковому відомству, що містить дані про його доходи. Виконання цього обов'язку займає час. У США платники податків за даними соцопитувань витрачають на рік більше часу на дотримання податкових процедур, ніж на секс. При цьому навряд чи від декларування платник податків отримує більше задоволення. Ні, ми не намагаємося стверджувати, що декларування заважає відтворенню населення в США, ми наводимо статистику, яка, очевидно, свідчить про те, що податковий облік і звітність займають досить багато часу, що несуттєво, але все ж впливає на макроекономічні показники країни в цілому. Крім того, загальне декларування банально коштує платникам податків грошей. Тих кровно зароблених доходів, частину яких платник податків витрачає на оплату послуг армії аудиторів, бухгалтерів і податкових адвокатів, що спеціалізуються на непростому прибутковому податку. У тих же США податкові адвокати можуть займатися не просто податком на доходи, а спеціалізуватися на окремій його частині. Податковий кодекс США, який регулює стягування income tax налічує 74 608 сторінок. До слова, за останні 100 років він зріс у 187 разів! Самостійно розібратися в нормативному акті такого обсягу простому смертному складно, що робить необхідною вельми не дешеву допомогу фахівця. Адже невиконання або неповне виконання свого обов'язку з декларування та сплати податку тягне за собою відповідальність платника податків аж до кримінальної. Юридична відповідальність – це ще один негативний наслідок загального декларування для платника податків. Очевидно, що податкове декларування тягне за собою розширення прав, а головне можливостей, контролюючих органів, які отримують не тільки величезну базу даних, але й право залучити до відповідальності не податкового агента, а безпосередньо платника податків. Для держави відкриваються також можливості  контролю за витратами платника податків, від якого згодом можуть зажадати витрачати тільки ті гроші, походження яких він може пояснити. Про це, до речі, вже зайшла мова в уряді. Здавалося б, негативів досить для того, щоб відмовитися від ідеї загального декларування. Однак не все так просто. Насправді кожен мінус інституту перетворюється в плюс, якщо розглянути його під іншим кутом. Так, загальне декларування складніше для платника податків. Проте саме воно може забезпечити широке використання прогресії в оподаткуванні доходу. Помірна прогресія (кілька ступенів з кроком в 5 %) потрібна і важлива для справедливості оподаткування, яка забезпечується шляхом жертви рівної цінності платниками податків з високим і низьким доходом. Адже очевидним є те, що цінність гривні в доході багатого і гривні в доході бідного  є різною. Крім того, прогресія просто збільшить надходження до бюджету. Відзначимо, що вартість справляння прогресивного податку перевищує номінальну вартість справляння flat tax. Ми вже говорили про витрати на облік, аудит і декларування податкових зобов'язань. Однак, на нашу думку, це справедлива ціна. Тільки в рамках загального декларування може бути реалізований проект породинного оподаткування доходів, який успішно функціонує в розвинених країнах. Такий підхід до обчислення доходу дозволяє зміцнити інститут традиційного шлюбу – основи суспільства, яке успішно розвивається. Обчислення доходу з урахуванням податкових відрахувань всієї родини, в тому числі утриманців, дає традиційним сім'ям право на додаткові податкові відрахування порівняно з індивідуальними платниками податків, ставлячи сім'ю у більш вигідне становище. Вирішенню про введення породинного оподаткування повинна передувати широка громадська дискусія. Як компромісний варіант можливо передбачити в законодавстві два альтернативні способи оподаткування доходів (породинний та індивідуальний). Ще однією перевагою загального декларування є можливість більш широкого використання механізму податкових відрахувань, що наближає об'єкт оподаткування – дохід – до чистого доходу, зменшуючи його на ті витрати платника податку, які не можуть і не повинні обкладатися податком (витрати на сплачені за кредитами відсотки (мова не йде про споживче кредитування), медичне обслуговування, освіту, сплачені платником податків інші податки, плата за оренду житла і комунальні платежі, можливо, відпочинок на території України тощо). Це, звичайно, зменшить надходження до бюджету, але це – допустимі втрати, якщо ми говоримо про справедливість оподаткування і підтримки певних галузей вітчизняної економіки.

Більше ніж податки Ми вважаємо, що цінність загального декларування для суспільства виходить далеко за межі оподаткування як такого. Говорячи про загальне декларування, ми ведемо мову не тільки та навіть не стільки про податки, скільки про взаємозв'язок, взаємні права та обов'язки особи, держави і суспільства. Ця тема набагато ширша, ніж здається на перший погляд. Кожен день всюди нас оточують податки. При здійсненні операцій, придбанні товарів, отриманні доходу держава залазить у  кишеню платника податків тим непомітніше, чим чіткіше, ефективніше побудований процес справляння податку. Значною мірою державі вигідна існуюча система стягування прибуткового податку. Проведіть експеримент, задайте питання сусідам про те, скільки вони заплатили податку на доходи  минулого місяця. Ніхто не скаже точну суму. Ми не усвідомлюємо навіть самого факту платежу податку, не мислимо його як внесок в загальне благо. Ми просто не помічаємо того, наскільки дорого нам з вами обходиться держава. Скажемо більше. За давньою слов'янською традицією ми ніколи не сприймаємо державу, як організацію, існування якої оплачуємо ми з вами. Наш Левіафан не просто в один момент вийшов з-під контролю, розірвавши сковуючі його ланцюга, він ніколи під контролем і не був. Наш звір завжди панував над нами, відбираючи, наче дрібний середньовічний феодал все те, що може віддати його васал без ризику повстання. Таке світосприйняття є нашою традицією, вплетеною тисячоліттями лляною жорсткою ниткою в культурний код народу. Звідси і віра в доброго царя, і зведення держави на трон патерналізму і властивий нам цивільний інфантилізм, і багато інших комплексів, міцно вкорінених на рівні нашої підсвідомості. Багатовікову культурну традицію не можна розірвати враз, однак це не означає, що її не можна хоча б частково адаптувати до сучасного світу, змінити, поступово прищеплюючи спочатку еліті, а потім і всьому народу цінності, властиві націям, які стоять вище за нас на сходах прогресу. Можливо, це прозвучить пафосно, але загальне декларування стоїть у низці тих заходів, які виховують правильне розуміння ролі держави в суспільстві, необхідне для розвитку народу в сучасному світі. Воно дає усвідомлення того, скільки конкретних грошових одиниць мені, конкретному громадянинові, вартує у день, у місяць чи у рік держава, якій я плачу податки. Воно породжує моє право зустрічної вимоги справедливого прозорого й ефективного використання моїх грошей, а також якісного надання оплачених моїми податками державних послуг. І нехай сума податку економічно не є еквівалентною вартості державних послуг, нехай я взагалі не скористаюся конкретною послугою, Проте  усвідомлення себе замовником колективних державних послуг, який сплатив сповна свою частку їх вартості, зміщує акценти у свідомості платника податків, перевертаючи природу відносин між ним і державою з дуету «поміщик – кріпак» на пару «виконавець – замовник». Усвідомлення своєї майнової участі в забезпеченні життєдіяльності держави породжує моє беззастережне право брати участь в управлінні ним. Не заїжджену в підручниках з конституційного права ілюзію про народ – як джерело влади, а конкретне, яке базується на відчуженому мною майні, право вимагати! Усвідомлюючи себе не тим, у кого відбирають, а тим, хто утримує, платить за державу, я починаю по-іншому ставитися не тільки до влади, але й до співгромадян, реципієнтів держави. Ми всі разом, хто живе, працює і отримує на певній території, – об'єднуємося однією спільною справою – за свій рахунок ми утримуємо громадський інститут влади, який, хай і не юридично, але належить нам. Нехай навіть умовно, але ми перетворюємося зі співгромадян на «співвласників». Такий підхід до розуміння права на державу (на кшталт права власності), виражений знов-таки у конкретних грошових одиницях, об'єднує набагато сильніше, ніж будь-який лозунг про єдність правого і лівого берегів Дніпра, адже майнові питання набагато більш привертають до себе уваги обивателя, ніж будь-які, нехай і найяскравіші, ідеологічні гасла. Кардинально змінюється ставлення платника податків, який свідомо платить податок на підставі декларації, і до ухилення від оподаткування. Якщо раніше я його схвалював, тому що немає нічого несправедливого в ухиленні від узаконеного грабежу, то зараз я засуджую сусіда, який ухиляється від оподаткування, тим самим не тільки не беручи участі у фінансуванні реалізації нашого спільного інтересу, а й проникаючи в мою  кишеню,  перерозподіляючи на сумлінних платників свій податковий тягар.

П'єр Бурдьє, а за ним і Лоуренс Харрісон вивели поняття «культурного капіталу» як одного з факторів, необхідних для економічного процвітання народу. Культурний капітал є сукупністю цінностей, вірувань, установок, які ведуть суспільство до досягнення цілей Загальної декларації прав людини ООН. Проаналізувавши кілька десятків сучасних цивілізацій, Л. Харрісон дійшов висновку, що більш успішні на шляху прогресу народи, культура яких має певні цінності (верховенство права, чесна гра, індивідуальні права, обмеження державної влади, релігійна свобода тощо), які нам, на жаль, характерні меншою мірою. Без сукупності цих ознак «характеру» народу (про це ж іншими словами говорив більше ста років тому і Г. Лебон) високих показників добробуту або прогресу досягти неможливо. Ми не можемо погодитися з відверто присмаченою шовінізмом теорією Л. Харрісона, адже історичний шлях у кожного народу свій, а його добробут не вимірюється виключно цифрами приросту ВВП. Однак здорове зерно в теорії, безумовно, є і полягає воно в тому, що якщо ми, дійсно, не хочемо плентатися у хвості економічного прогресу, ми повинні не тільки номінально, а й реально прийняти такі цінності, як: довіра один до одного, важливість міцних громадських зв'язків, відповідальність перед суспільством як еліти, так і простих громадян, верховенство права. І ми вважаємо, що загальне декларування – не запорука, а перший серйозний крок на цьому шляху, доказом чого може служити загальне декларування у США, де тільки в 2014 році декларації подали 139,6 млн платників податків. Цей інститут повинен не викликати негатив, але об'єднати нас як націю не на етнічній, а на національній основі в сучасному розумінні цього терміна, об'єднати причетністю до спільної справи, нашої держави. Адже, як правильно зазначив Густав Радбрух, народ стає нацією не тоді, коли прагне до національної самобутності, а лише коли самозабутньо присвячує себе виконанню спільних завдань. Зрозуміло, що загальне декларування буде мати (як і у випадку з електронним декларуванням антикорупційних активістів) украй позитивний вплив на протидію корупційним проявам у суспільстві, позаяк нерозумно розраховувати на зменшення корумпованості всього суспільства, зобов'язавши декларувати доходи і витрати тільки самих чиновників. Ну, це в тому випадку, якщо ми боремося з корупцією як такою, а не мстимося окремо взятому чиновнику із заздрості. Ще одним очевидним позитивом загального декларування є можливість і необхідність утримувати в порядку свої фінансові справи. Розуміти, чим людина володіє і скільки доходів отримує. Вельми рідкісна риса для нас, чиї батьки і діди жили від зарплати до зарплати. Можливо, вас це здивує, але чітке розуміння свого поточного фінансового стану є загадкою для переважної більшості українців. Безперечно, це забирає час, вимагає додаткових дій і посидючості, проте це і дозволяє самоорганізувати себе, виховати в собі таку необхідну нам всім ощадливість, яка також є однією зі складових успіху нації за Л. Харрісоном.

Податкова амністія Дуже важливо відзначити, що введення механізму загального декларування неможливе без якісно проведеної податкової амністії. Вона створить необхідні передумови для того, щоб не тільки в повному обсязі реалізувати переваги інституту, але й легалізувати «сірий» капітал, накопичений українськими платниками податків протягом усього періоду української незалежності. Величезні "сірі" доходи були отримані громадянами, якщо і без прямого порушення закону, то вже точно в його обхід, без сплати державі обов'язкових платежів, що супроводжують їх отримання. Автоматично велика частина українських громадян виявилася не здатною пояснити походження доходів, перейшовши до розряду потенційних правопорушників. І мова тут іде не стільки про доходи внаслідок злочинної або корупційної діяльності, скільки про отримувані більшістю українського населення з джерел, загальновизнаних у нашому суспільстві, але послідовно заперечуваних законом. При цьому загалом добросовісний платник податків фактично утримується від декларування своїх доходів, з одного боку, зобов'язаннями перед іншими учасниками відносин (напр. роботодавцем), з іншого – вантажем попередніх років систематичного ухиляння від оподаткування, відповідальність за яке робить безглуздим переведення його фінансових справ у правове поле в майбутньому. У той же час держава не в змозі ефективно боротися з ухилянням від оподаткування, стикаючись з неможливістю довести незаконність походження будь-яких – як маленьких, так і великих – станів. Адже платник податків старше 30 років завжди може пояснити джерело походження своїх коштів отриманням їх у період становлення української незалежності, коли доходи не тільки не підлягали обов'язковому декларуванню, але й не завжди оподатковувалися. Для нас очевидним є, що амністія капіталів має бути оплатною, відбуватися тільки в мирний час і за умови політичної стабільності в країні (і відповідно довіри до уряду), а також супроводжуватися широкими гарантіями звільнення від будь-якої відповідальності всіх платників, які взяли в ній участь. Проведення амністії має широко супроводжуватися роз'яснювальною роботою ЗМІ. Очевидно, що, крім інших переваг, загальне декларування, введене після грамотно проведеної податкової амністії, дає платнику податків унікальну можливість почати своє фінансове життя заново, з чистого аркуша написавши свою фінансову історію. Він отримує легальні доходи, які він зможе відкрито використовувати і в Україні, і за кордоном, доходи, які у нього не може відняти свавілля чиновника, капітал, який  повною мірою захищається державою, будучи за влучним визначенням з 90-х абсолютно «білим». Іншими словами, платник податків отримує спокій в сьогоднішньому і завтрашньому дні і повний захист основи будь-якого демократичного суспільства – права власності.

*** Ми можемо сприймати загальне оподаткування як чергову спробу наступу на права громадян, несправедливий спосіб латання дірок державного бюджету за рахунок бідних українців або просто називати пропозицію уряду спробою встановлення податкової тиранії. І матимемо рацію. Хоча б з точки зору обмежених власними комплексами, агресією і вродженою підозріливістю свідомості людей, закритих від світу, які уникають і протистоять прогресу, які заперечують те, що світ швидко розвивається, стає складнішим, іде далі з нами чи без нас. Тоді, ймовірно, ми відстрочимо введення загального декларування ще на якийсь час, розмінявши боротьбу за своє майбутнє на спокій статусу-кво. Але ми можемо і прийняти неминучість запровадження загального декларування, усвідомивши, що подавання декларації набагато потрібніше самому платнику податків, чим державі, яка до сих пір повністю задовольняється стягненням податків силами податкових агентів, сприйняти важливість, правильність і справедливість такого інституту, потрібність його для держави, суспільства, майбутнього нас і наших дітей. Вирішувати нам...

Автор: Данило Гетманцев