Право доступу до суду є складовою одного з фундаментальних прав, гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод – права на справедливий суд. Забезпечення цього права є ключовою метою чи не кожної судової реформи. У 2015 році Верховна Рада України навіть прийняла спеціальний закон – «Про забезпечення права на справедливий суд». Однак його прийняття не забезпечило належного рівня доступу до правосуддя, як і судова реформа, розпочата у 2016 році. Більше того, окремі новації, запроваджені останньою, створюють загрозу порушення права доступу до суду.

 

Право доступу до суду: погляд ЄСПЛ

 

Конституція України не використовує термінів «право доступу до суду» або «право доступу до правосуддя». Водночас вказані поняття досить широко використовуються у судових рішеннях та правовій доктрині. При цьому національні суди керуються, зокрема, дефініціями Європейського суду з прав людини, який визначає право доступу до суду з огляду на реальну можливість реалізації ряду процесуальних прав:

-  на звернення до суду з цивільними скаргами (рішення у справі «Голдер проти Великої Британії»),

-  на ефективну участь у провадженні (рішення у справі «Лучанінова проти України»),

-  на оскарження судових рішень, якщо закон передбачає створення апеляційних та/або касаційних судів (рішення у справі «Гофман проти Німеччини»),

-  на виконання рішень (рішення у справі «Аннонні ді Ґюссоль та інші проти Франції») тощо.

 

Через реалізацію прав розкриває поняття права доступу до правосуддя і Конституційний Суд України в своєму рішенні від 12.04.2012 р. № 9-рп/2012. Зазначений конституційний орган зазначає, що таке право охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі. При цьому орган конституційної юрисдикції стверджує, що ніхто не може бути обмежений в такому праві або його позбавлений.

Незважаючи на те, що Конституційний Суд України приймає обов’язкові рішення, а рішення Європейського суду з прав людини є джерелом права в Україні, нове законодавство встановлює ряд процесуальних обмежень права доступу до суду.

 

Процесуальні зловживання чи обмеження?

 

Однією з новацій судової реформи стало запровадження на законодавчому рівні вже давно відомого судовій практиці інституту зловживання процесуальними правами. До таких зловживань законодавець відносить, зокрема, подання до суду завідомо безпідставного позову або позову у спорі, що має очевидно штучний характер. При цьому чинне законодавство не дає визначення жодному з зазначених понять та не наводить критеріїв віднесення позову до завідомо безпідставного чи такого, що має очевидно штучний характер. Відсутність відповідного законодавчого регулювання може призводити до ситуацій, за яких один позов буде визнаватись судом як зловживання процесуальним правом, а інший аналогічний – розглядатиметься судом, лише в залежності від складу суду, на який такий позов буде розподілено. Водночас подання такого позову може бути підставою для його повернення без розгляду. Очевидно, що такі новації обмежуватимуть право доступу до суду, оскільки замість кількох місяців розгляду справи, суд фактично за кілька днів відмовить в судовому захисті без дослідження доказів та заслуховування учасників справи.

У вищезазначеному рішенні «Голдер проти Великої Британії» Європейський суд з прав людини наголошував, що сама конструкція ст. 6 Конвенції була би безглуздою та неефективною, якби вона не захищала право на те, що справа взагалі буде розглядатися. Натомість, кваліфікуючи подання позову як зловживання процесуальним правом та встановлюючи негативні наслідки за такі дії у вигляді залишення позову без розгляду або його повернення, законодавець тим самим позбавляє гарантованого законом права на справедливий судовий розгляд, складовою якого є право доступу до суду.

 

Спрощене провадження

 

Черговою новацією судової реформи, шо обмежує право доступу до суду, є інститут спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Як зазначають ініціатори запровадження такої новели, спрощена процедура повинна зменшити навантаження на суди і забезпечити дотримання розумних строків розгляду справ. Насправді запровадження такої процедури призводить до обмеження права доступу до суду, оскільки позбавляє учасників справи можливості участі у судових засіданнях, «коментування» доказів і доводів іншої сторони.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях у справах «Кутіч проти Хорватії», «Меньшакова проти України»  тощо неодноразово наголошував, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом. Істотним є те, щоб сторони могли належним чином прийняти участь у провадженні перед «судовим органом». Рішення суду на підставі письмових доказів без заслуховування позивача не відповідає ст. 6 Конвенції.

Натомість, намагаючись зменшити завантаження суддів та строки вирішення спорів, законодавець проігнорував значення основних прав людини, утвердження і забезпечення яких відповідно до ст. 3 Конституції України є головним обов’язком держави.

 

Адвокатська монополія

 

З 2017 р. в Україні поступово запроваджуєтья монополія адвокатів щодо представництва інтересів інших осіб в судах усіх інстанцій та юрисдикцій. Попри те, що така адвокатська монополія ефективно діє у багатьох країнах світу, на даний час її запровадження в Україні породжує ряд негативних наслідків, насамперед пов’язаних з обмеженням доступу до суду. По-перше, це незначна кількість адвокатів по відношенню до населення в невеликих населених пунктах. Якщо кількість адвокатів у Києві та інших великих містах України є достатньою для забезпечення населення правничою допомогою, то в інших регіонах відчуватиметься їх нестача, принаймні спочатку. По-друге, законодавство України передбачає достатньо обмежений перелік осіб і категорій справ для надання безоплатної правової допомоги, що з урахуванням низького рівня життя населення може позбавити значну її частину будь-якої юридичної допомоги. Як наслідок, такі обмеження можуть позбавляти громадян доступу до правосуддя, що суперечить усталеній практиці Європейського суду з прав людини (зокрема, рішенням у справах «Георгел і Георгета Стоіческу проти Румунії», «Перетяка і Шереметьєв проти України» тощо).

 

Плата за рішення

 

Незрозумілим видається запровадження в Україні таких перешкод в доступі до суду як необхідність сплати авансового внеску для виконання судового рішення. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразового зазначав, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням. В той же час такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справі «Мушта проти України», у справі «Перетяка та Шереметьев проти України» тощо).

Натомість зі змісту положень Закону України «Про виконавче провадження» незрозуміло, яку легітимну мету переслідує встановлене законом обмеження щодо необхідності сплати авансового внеску за виконання судового рішення, яке вже набрало законної сили та є обов’язковим до виконання в силу вимог Конституції України. Так, якщо встановлення необхідності сплати судового збору запобігає поданню безпідставних позовів та інших процесуальних документів, то запровадження авансового внеску збільшуватиме кількість випадків невиконання судових рішень.

 

У рішеннях «Горнсбі проти Греції», «Романьчик проти Франції» тощо Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право до суду, складовою якого є право доступу до суду, було б ілюзорним якби правова система держави допускала невиконання обов’язкових судових рішень. В іншому рішенні в справі «Аннонні ді Ґюссоль та інші проти Франції» Європейський суд з прав людини зазначив, що вимоги, пов’язані з виконанням попереднього рішення можуть порушувати право доступу до суду, наприклад, у випадку, коли заявник не має можливості навіть розпочати виконання попереднього рішення через нестачу коштів.

Очевидно, що встановлення обов’язку щодо сплати безпідставного авансового внеску в розмірі 2 % від суми стягнення (що є вищим ніж ставка судового збору) є істотною перешкодою у виконанні судових рішень для значної частини населення. Більше того, видається, шо така новація ставить під сумнів обов’язковість судового рішення, яке набрало законної сили.

 

Територіальна недоступність

 

Значною новацією судової реформи є створення у майбутньому Вищого суду з питань інтелектуальної власності. Однією з перших проблем, що виникне з початком функціонування цього спеціалізованого суду буде його територіальна віддаленість для більшості пересічних громадян. Так, якщо на сьогодні справи з питань інтелектуальної власності можуть розглядатися усіма господарськими, районними та апеляційними судами, то з дня функціонування Вищого суду з питань інтелектуальної власності – розгляд цієї категорії спорів зосереджуватиметься у вказаному суді з місцезнаходженням у місті Києві. Конституційний Суд у рішенні від 12.07.2011 №9-рп/2011 наголошував, що принцип територіальності забезпечує територіальне розмежування компетенції судів загальної юрисдикції й зумовлений потребою доступності правосуддя на всій території України.

Натомість ініціатори створення Вищого IP-суду вказане рішення проігнорували та потреб в доступності правосуддя у сфері інтелектуальної власності на всій території України не врахували. Як наслідок, такі новації судової реформи з урахуванням високих ставок судового збору та запровадження адвокатської монополії призведуть до подорожчання доступності правосуддя.

 

Електронне судочинство

 

Водночас Україна запроваджує ряд позитивних змін з метою забезпечення доступу до правосуддя. Однією з них є перехід від паперового до електронного судочинства, яке планується повністю запровадити в наступному році. Згідно з новими процесуальними кодексами суди здійснюватимуть процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Виключно в електронній формі передбачається складання усіх процесуальних документів особами, які зареєструють свої офіційні електронні адреси у вказаній системі. Крім того, деякі учасники судового процесу матимуть право брати участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції за межами суду (вдома, на роботі тощо).

Безумовно, впровадження таких новацій сприятиме зменшенню фінансових і часових витрат, що виникають при поданні (надсиланні) процесуальних документів до суду у паперовій формі. Крім того, електронне судочинство забезпечить учасникам справи право брати участь у судовому засіданні незалежно від їх місця перебування (місця проживання). Як наслідок, такі зміни сприятимуть покращенню доступу до суду.

Підсумовуючи наведене, можна зробити висновки, що судова реформа породила значні проблеми в забезпеченні доступу до правосуддя, що обумовлено запровадженням оціночних понять (завідомо безпідставного і штучного позовів), неготовністю держави і суспільства до запровадження адвокатської монополії, територіальною віддаленістю Вищого IP-суду для значної частини населення, встановленням безпідставних фінансових перешкод для виконання судових рішень тощо. Подолати зазначені проблеми можливо шляхом внесення змін до процесуальних кодексів, розроблених на підставі практики Європейського суду з прав людини і позитивного досвіду інших держав з урахуванням особливостей правової і економічної систем України.

 

Матеріал підготувала - Кучерук Ніна, адвокат Jurimex.
Спеціально для "Jurblog" - https://bit.ly/2qGekFc